Режисерка Аліна Чеботарьова: «У кожну сцену "Голосу Серця" я вкладала особисті переживання»

«Голос серця» - це історія про сім’ю, мрії та силу підтримки, яка нагадує, наскільки важливо чути одне одного. Фільм поєднав у собі музичну складову, гумор і теми, близькі кожному - любов до рідних, пошук себе та віру у власні можливості. 

В цьому інтерв’ю режисерка стрічки Аліна Чеботарьова розповіла, що стало її головною мотивацією для створення стрічки, які моменти зі зйомок залишилися найтеплішими та яке послання вона хоче залишити глядачам

1. «Голос серця» порушує дуже чутливі та важливі теми. Що стало для вас головною мотивацією взятися за цей проєкт і розповісти саме цю історію?

Найголовнішою мотивацією для мене стало бажання розповісти саме цю історію. Мене завжди хвилювали теми людських почуттів, і як режисер я завжди пропускаю їх через власний досвід і спостереження.

Особливо близькою ця тема стала після народження доньки. Саме тоді питання дітей, батьківства, відповідальності та любові набули для мене абсолютно нового змісту. У фільмі немає автобіографічної історії, але є дуже багато особистих переживань, які я вкладала в кожну сцену.

Для мене дуже важливо показати, що всі ми можемо помилятися, особливо коли молоді й лише шукаємо свій шлях. Але саме підтримка близьких, любов і щирість допомагають знайти правильні рішення. Це історія про те, як важливо слухати своє серце, не боятися мріяти та цінувати людей, які поруч.

Окремою мотивацією став сам сценарій. Він поєднав дві мої великі творчі мрії - створювати кіно, яке буде однаково цікавим і дітям, і дорослим, та працювати з музичним жанром. У фільмі є сучасне талант-шоу, багато музики, гумору, яскравих виступів і героїв, у яких діти та підлітки легко впізнають себе. Водночас дорослі побачать історію про сім’ю, підтримку, довіру та любов. Коли я прочитала сценарій, зрозуміла, що це саме той проєкт, який давно чекала.

2. Під час роботи над фільмом чи були моменти або історії героїв, які особливо вплинули на вас особисто та змінили ваш погляд на певні речі?

Я не можу сказати, що щось кардинально змінило мій світогляд, адже кожну історію режисер проживає через себе. Проте були моменти, які залишили дуже сильний слід.

Особливо мене надихнула атмосфера, яка панувала на майданчику. Ми працювали з великою кількістю дітей, молодих акторів і музикантів, і їхня щирість постійно нагадувала, наскільки важливо не втрачати віру у свої мрії та отримувати задоволення від творчості.

Окремим емоційним моментом стало повернення до атмосфери музичного талант-шоу. На початку кар’єри я працювала режисером телебачення саме на таких проєктах, і коли ми опинилися в цьому середовищі вже під час зйомок «Голосу серця», це стало дуже теплою подорожжю у власне минуле. Я ніби одночасно побачила себе двадцятирічної давності й себе сьогодні - вже як режисерку повнометражного кіно.

3. Як вам вдалося знайти баланс між художньою складовою фільму та його глибоким емоційним змістом?

Я не розділяю ці поняття. Для мене форма і зміст завжди існують разом.

Красиве зображення, музика, актори, атмосфера, світло, костюми - все це працює на розкриття сенсу історії. Так само й сенс визначає, якою має бути художня форма.

У цьому фільмі неймовірно пощастило з командою. Ми з оператором працюємо разом багато років, і він буквально став моїми очима. Художники, гримери, костюмери, актори - всі разом створили дуже красивий світ, який водночас залишається живим і щирим.

Я переконана, що краса народжується завдяки людям, які працюють над фільмом, а сенс закладається ще з першого слова сценарію й потім наповнюється спільною роботою всієї команди.

4. Яке головне послання ви хотіли донести до глядача через «Голос серця» і які емоції сподіваєтеся залишити після перегляду?

Головне послання дуже просте: не боятися мріяти, вірити у свої таланти, підтримувати тих, кого любиш, і цінувати час, проведений разом.

Для мене це передусім історія про сім’ю, дружбу, любов і взаєморозуміння. Про те, як важливо чути одне одного навіть тоді, коли здається, що ви говорите різними мовами.

Я дуже сподіваюся, що після перегляду глядачі вийдуть із залу зі світлими емоціями. Хотілося б, щоб родини ще дорогою додому обговорювали фільм, сміялися, ділилися враженнями, обіймали одне одного чи просто знаходили привід сказати близьким теплі слова. Якщо «Голос серця» подарує людям бажання провести більше часу разом - це буде найбільшою нагородою.

5. На вашу думку, яку роль сьогодні відіграє українське кіно під час війни та чому важливо створювати саме такі соціально значущі проєкти?

Українське кіно сьогодні має величезне значення. Воно повинно говорити правду про нашу країну, та водночас я переконана, що дуже важливо не спекулювати на темі війни.

Для мене кіно має мотивувати жити. Воно повинно давати сили, підтримувати, надихати створювати власне життя навіть у найскладніші часи.

Я ніколи не забуду випадок на початку повномасштабного вторгнення, коли в укритті жінка дивилася один із моїх фільмів і сказала, що це допомагає їй триматися. Саме тоді я зрозуміла, наскільки сильно кіно може впливати на людей.

Саме тому вірю, що українські фільми повинні об'єднувати, дарувати надію та нагадувати, що в нашій країні створюється якісне, сучасне й талановите кіно. «Голос серця» - саме про це: про любов, підтримку, музику, сім'ю та віру в майбутнє.

6. На знімальному майданчику завжди трапляються несподівані й кумедні моменти. Яка історія зі зйомок «Голосу серця» запам'яталася вам найбільше?

Найтепліший спогад для мене - це те, що у фільмі знялася моя донечка. Їй тоді було лише півтора року, і вона грала в сцені з Артуром Логаєм. Вона чудово впоралася зі своєю роллю, була дуже природною й слухняною. Для мене це безцінний момент, який назавжди залишиться в пам'яті.

А якщо говорити про кумедну історію, то вона пов'язана з Анею Завальською. Я давно мріяла запросити до свого фільму сестер Завальських. Вони завжди здавалися мені дуже кінематографічними, але нагоди ніяк не траплялося.

У день зйомок сцени, де Артур Логай виконував українськомовну версію пісні «Табу», Аня приїхала не як акторка, а щоб допомогти з музичною частиною - підібрати тональність і проконтролювати виконання. І саме тоді я зрозуміла, що мені дуже потрібна ще одна людина в кадрі.

Запитала, чи може вона затриматися хоча б ненадовго. Аня одразу відповіла, що за пів години має дуже важливу зустріч, яку неможливо перенести. Але я все ж почала її вмовляти. Вона постійно повторювала: «Ні, я не можу», а тим часом гримери вже посадили її в крісло, зробили макіяж і зачіску. За кілька хвилин вона вже стояла на майданчику й питала: «То що мені робити?»

Найсмішніше, що сцена, яку ми планували зняти швидко, тривала майже три години. Через деякий час я підійшла до Ані й сказала, що ми можемо перебудувати кадри, якщо їй потрібно їхати. А вона лише усміхнулася й відповіла: «Я вже все відмінила».

Так здійснилася моя давня творча мрія - зняти у своєму фільмі сестер Завальських. Сьогодні, коли українськомовна «Табу» вже живе своїм життям і знайшла свого слухача, мені особливо приємно згадувати, що ця історія стала частиною й нашого фільму.