ІРЕНА КАРПА: НІКОЛИ НЕ МОЖНА КАЗАТИ «ВСЬО ПЛОХА»

      У жовтні відбудеться два роки, як популярна письменниця та співачка Ірена Карпа пішла на дипломатичну службу. Тепер у статусі першого секретаря Посольства України у Франції вона займається популяризацією нашої країни через культурні проекти. Державна служба з’їдає левову частку її часу, який треба поділити на дітей, творчість і саму себе.

      Як Карпа розставляє пріоритети у своєму житті, чим займається у Парижі, що її надихає та демотивує, вона розповіла в інтерв’ю ведучому українського чарту #Селекція Олександру Стасову під час весняного візиту на «Джем ФМ».

      Автор фото Юлія Вебер

      О.С. – До твоїх амплуа співачки та письменниці за останні десять років додалися ще дві важливі ролі – ти двічі мама, а тепер ще й дипломат. Як ти тепер розставляєш пріоритети у своєму житті?  

      І.К. – Пріоритет, мені здається, в житті, має бути один. Кожна людина, яка думає, а не пливе за течією, ставить його собі час від часу. Щоб жити, а не існувати, треба розуміти, хто ти, де ти знаходишся, і, проживши всі ці роки, пропрацювавши на купі різних робіт, проектів і просто спробувавши себе всюди, ти розумієш, що найважливіше – це бути внутрішньо самозадоволеним. Це, до речі, не залежить від кількості якоїсь publicity про тебе, або кількості лайків на Фейсбуці, чи того, наскільки тебе впізнають,  чи кажуть «ой, ми любимо ваші книжки». Дуже важливо, наскільки ти кайфуєш від того, що зробив сьогодні. Можливо тупо звучить, але для автора, музиканта або письменника важливо щось робити, в якій би емоційній сраці ти не знаходився. Якщо ти напишеш хоча б сторінку, в тебе внутрішньо вже відчуття, що ти прожив цей день недаремно. Тому, наприклад, є відсоток самогубств навіть серед дуже успішних людей, які здаються іншими, тому що, напевно, людина, яка 10 років тому отримала супернагороду – Оскар, або Гонкурівську премію, розуміє, що вона зараз вже сама себе не задовольняє. Я дуже розумію, звідки росте така депресія. Тому дуже важливо себе якось відкачати і щось робити. Це як качати м’яз. В жодному разі я не можу сказати, що я себе ідентифікую, як супердипломата. Я швидше якийсь magic-helper, який допомагає нормальній, актуальній Україні себе проявити за кордоном. Зараз в основному у мене проекти, пов’язані з візуальним мистецтвом або з дизайном. В України є хороше приміщення в центрі Парижа – це колишня вілла Алена Делона, вона така «кіношна», тому дуже не хочеться, щоб там проводилися якісь совкові «вишиватницькі» теми. Такого було дуже багато, і, на жаль, залишається аудиторія, яка сприймає і ТАКЕ, як культуру. Все інше, що є трохи більш актуальне, цивілізаційне, все, що тримає руку на пульсі, все, що пов’язане з якимось contemporary, з якимось протестом, такий, який не заялозився зараз. Бо немає нічого гіршого, ніж люди, які не були на Майдані, коли вони виходять і починають закочувати очі: «Майдан стояв!», відкриваючи при цьому виставку предметного дизайну. Мені хочеться провалитись під землю, як людині, яка була на Майдані кожен день. Я ніколи не говорю про нього оцими жахливими пафосними фразами, бо це нівелює всю справжність речі. Той, хто це прожив і пройшов, він це просто інтегрував у себе, весь цей протест і революційність. Ти не будеш розказувати всім весь цей комуністичний дискурс, який, як ми бачимо, залишається на представницькому рівні зараз. 

      Продовжуючи про культуру… Поки я тримаюсь там. Я не знаю, чи досиджу у Парижі до кінця свого дипломатичного терміну, тому що є багато речей, які страшенно демотивують. Мені, як фрілансеру, який все життя працював з музикантами, з режисерами, з людьми, які не належали до системи, дуже важко розуміти оці всі бюрократичні перепони. Це якась система тормозів. Це гальма, які склалися ще в радянський час. Начебто вже 25 років Україна незалежна, а  воно все функціонує по якихось таких дивних схемах, щоб ніхто нічого не робив. Якби я була прихильницею теорії змови, я б вирішила, що це все робиться для того, щоб Україна залишалася на якихось сільських рівнях, вічно упослідженою державою. Якщо ти хочеш щось круте – у тебе відразу купа стопів, починаючи від законів, які були прийняті ще за часів Януковича, як славнозвісна постанова 102 (я писала про неї багато на Фейсбуці). Вона забороняє посольству привезти нормальних музикантів, художників і заплатити їм. Ти маєш усе вибирати серед діаспори. А як ти покажеш (ред. – у Франції) актуальну Україну? Тут все розвивається. Тут круті музичні гурти, тут стільки класного молодняка, який я дуже хочу привезти туди. І тут маразм в тому, що навіть, якщо держава дає на це гроші, держава ж забороняє їх використовувати на це. А інший просто шедевральний законодавчий «висір» – це постанова 710, яка забороняє Україні брати участь у всіх івентах класу «А», а це престижні великі фестивалі та виставки. Зараз ми, от вибачте, просрали Паризький книжковий салон, хоча там є і українські письменники, перекладені на французську мову, той же Камиш. Кокотюха, до речі, був у Парижі, але це безвідносно до держави, бо платили йому видавці. Просто є стільки всього класного. У Франції 40% перекладних книжок. Тобто, це великий, великий шанс для українських письменників там з’явитися і засвітитися. Але, розумієш, навіть якщо я запросила цей бюджет нещасний, то я не можу його отримати, тому що є оці всі стопи, і просто весь час знаходишся в якомусь «позорняку», начебто це я видала цей закон, а не Азаров його підписав. І це все дуже повільно. Навіть якщо окремо взяті люди можуть думати нормально, депутати, до яких звертаєшся, які прогресивні, які не думають тільки про те, що у них пузо більше стало.

      Автор фото Юлія Вебер. 

      Все одно це все страшенно повільно відбувається. Тобто я не хочу зараз з’їжджати в характеристики політичної ситуації в Україні, але воно мене не зовсім радує – те, що зараз відбувається. І на цьому фоні я все одно по-хорошому «продаю Родину», що називається. Я продаю імідж Києва, я всім розказую: «Чуваки, це новий Берлін!». Зараз у мене, до речі, французький Playboy замовив велику статтю про українські вечірки, про всю андерграундну музику, про нові хвилі рейву. Я розказую, яка тут постіндустріалізація, тут все таке взагалі «двіжі йдуть» . Я продаю. Я ніколи не буду розказувати, що щось в нас погано. Це ми можем знати самі для себе. Але те, що ти маєш транслювати.. Ніколи не можна казати «всьо плоха». Мене дуже харить казати, що «ой, у нас нема грошей», «ой, ми бідні», «ой, в нас війна й тому ми економимо кошти». Це ти повинен пояснювати, але це дуже болить кожен раз – жалітися і прибіднятися. Тому дуже багато всього, що на даний момент зробили за цей рік – виставки, презентації дизайнерів, презентації fashion – це все робилося за приватні гроші, за винятком однієї виставки «Донбас Грув»  - історії людей, які пережили, знайшли себе і відновили, тобто якийсь оптимістичний посил.. Частково це компенсувалося із державних грошей, і я вже хоч цьому рада, тому що інакше ти сидиш з голою задницею і думаєш «что бы мне накреативить»? Відповідно весь цей кризовий менеджмент.. Це була відповідь на питання, ким я себе почуваю. Я не знаю. В мене деколи відчуття, що я «золотая антилопа», тому що до мене в даний момент звертається чотири французькі організації типу «дайте грошей на наш класний проект». На конференцію феміністичну, на якийсь театральний проект і на ще щось.. Я би рада. Якби я була «дуже багата женщіна», я би звичайно робила всі ці міжнародні проекти, максимально позиціонуючи і висвітлюючи українських учасників. Тому що вони є. Тому що дуже багато людей, якими захоплюються за кордоном. І дуже часто не звертаючись абсолютно ні до посольства, ні до держави по підтримку, і це дуже сумно,  тому що все це з серії «ми не знаєм самі своїх героїв».  Наприклад, дефіле в Пале де Токіо, про яке пишуть від Libération до Vogue. А в наших чиновників таке ставлення типу «Ой, хай не думають, що вони Лагерфельд», що до них тіпа хтось прийде, що типу «да кому вони потрібні».  І мене це просто викидає з себе, якщо ти з такою позицією ставишся до культури країни, яку ти презентуєш, то як ти взагалі можеш працювати на цій роботі. Це дуже… не сумно навіть, а є як є. Я намагаюсь викрутити те, що я викручую. Нас таких було двоє, Оля Жук ще була, але вона довго не витримала, пішла в кіно, вона зараз в центрі Довженка працює. Наскільки можу я зараз працюю, і слава богу є такі поодинокі адекватні люди, якщо так розбиратись, то вони є, але вся система… Вона настільки демотивуюча.. Ти навіть не уявляєш, як це. Ти теж ніколи не працював на державу. Це просто якийсь такий атракціон нелогічностей. Все направлено на те, щоб всі твої сили йшли на боротьбу з перешкодами, які є нелогічні. Тому що ось є держава, яка хоче себе класно позиціонувати, ось культурний продукт, він є. Його небагато, але він є. От зараз я б’юсь, я запросила бюджет щоб зробити цей фестиваль «Україна – вільна сцена», який вже був два роки тому, який Олег Соснов запустив, там багато проектів Троїцького було. Це те, на що французи валять, битки просто. Коли «ДахаБраха» приїжджає, чи Dakh Daughters – всьо, ти не можеш купити квитка, тобто по якихось контрамарках. Але деколи, щоб зробити повне світлове шоу, як на «ГОГОЛЬFEST’і», це ж такий крутяк, це просто прийти раз – і всьо, ти назавжди любиш Україну, тому що ти чув цю неймовірну етномузику, ніякої шароварщини, абсолютна естетика, шоу, і воно в тебе просто мурашки по шкірі, коли ти це бачиш, скільки б разів ти не ходив на цей концерт. Фестиваль, в яких, наприклад, весь бюджет 100 тисяч, вони не можуть оплатити 40 тисяч на техніку, на привіз цього всього для ДахиБрахи. Але що таке 40 тисяч в масштабах держави. Я жартую про те, що це не перекладається на французьку мову. Я не можу. Французи не розуміють. Я їм намагаюсь пояснити, чому оця історія відбувається, а вони не розуміють. І зрештою, такі бюджети я не можу назбирати по своїх друзях-спонсорах, до яких я і так вічно ходжу з протягнутою рукою «дайте 1000, дайте 500, надрукуйте каталог». Десь так воно все і було. Це дуже засмучує, а з іншої сторони дуже радує, що якісний продукт готові сприймати всюди. Іноземцям неважливо, звідки це. 

      Якась жінка зрозуміла, що Dakh Daughters це українська група, коли дівчата розкрили прапор на останній пісні «Моє Море», типу «о, ви теж всі з України». Тобто вона не йшла на виступ від любові до України, вона йшла від любові до мистецтва, до музики, до шоу, до цього драйву, який давали дівчата. І це те, що працює. Дуже класний був спектакль. До речі, вклалася українка, Таня Швед-Безкоровайна. Люди, які розуміють, що вони меценати, вони дуже круті. На жаль, не такі багаті, як Дягілєв свого часу, що міг привезти весь цей Большой Театр. В наших друзів-москалів дуже класно все це виведено на рівень державної політики. Вдома може бути грязно, дико, вобщє ужасно, але, тіпа, дєржим ліцо, коли виходимо кудись за межі. І вони вкладають. Ти постійно бачиш якісь реклами Большого Театра, ось їхній балет, ось їхнє то і сьо, і всі французи «вау, боже,  яка культура, яка розвинута цивілізаційна країна, шо ж ми, тіпа, санкції проти них тримаємо, айяйяй». А в нас не розуміють, що цей soft power культурної дипломатії, що його треба розвивати в час війни, щоб бачили всі «блін, яку країну круту щемлять, подивіться, яка в них музика, подивіться, який в них арт, подивіться, яке в них кіно». Якісь поодинокі речі, ми звичайно пропихуємо, типу «ось, подивіться, фільми, ось, у нас є такі фестивалі». Це дуже затратно по часу, тому що я одна. Одна ця одиниця, яка намагається зайнятися всім – музикою, кіно, літературою, модою, дизайном. Ясно, що я не можу мати такий результат, як в американців, в них там напевно чоловік 100 сидить, хто займається цим. Але нічого, все-таки я це роблю, і якраз повернувшись до «Ким ти себе відчуваєш»  - мені дуже не вистачає часу на себе, неймовірно просто. В мене така професійна деформація зараз.. Все, що я роблю - я розказую, які класні інші. Коли хтось каже «Та Карпа, ти ж сама письменник чи музикант» мені стає аж прям соромно, і я кажу «тіпа да». Це моя якась історія. Але ця сторінка, яку ти пишеш хоч трохи в день, хоч трохи, хоч якийсь діалог. Я дуже люблю підглядати, підслуховувати. Париж класний тим, що дуже багато якихось яскравих персонажів. Я люблю бути в метро, наприклад, бо там дуже різні люди. Я люблю бути в якихось бідних районах, тому що вони значно більш колоритні, ніж просто чистенькі кондитерські і правильні бабушки в шляпках ходять по вулицях. Це дуже важливо, як для автора.

      Тим не менш, у мене весь час є це відчуття «андеречіверства» до себе, що я щось із серії «не досрав, не дописав». З іншого боку, я бачу, що за цей рік я написала кількісно принаймні (в чорновиках) більше, ніж за останні кілька років в Україні. Те, що я писала за останній рік тут (ред. – в Україні), це взагалі було щось жахливе униле Г, якісь соплі, я це навіть не буду використовувати як чорнетки. Все одно це все якимось чином рухається, тільки дуже важко собі уявити якісь окремий час, що ти сів і пишеш, як було раніше. Тому що я зараз з 9:00 до 6.30 на роботі, потім я забираю дітей, я повинна зготувати їм їсти (це я мама вже), я повинна зробити з ними уроки, я повинна підготувати їм одяг, ну і все. І деколи ще звичайно сходити в кіно чи поспати.

      ОС. – Я так розумію, що в твоєму розкладі майже зовсім не лишається часу на написання нових пісень. Шанувальники групи Qarpa їх вже зачекалися.

      І.К. – Музика. Зараз, наприклад, в нас концерт, дай Бог ще буде презентація альбому і буде читання з французьким інститутом з Ірмою Вітовською п’єси, яку написав Ірванець. Такі штуки для мене дуже важливі, тому що це мій особистий конект з Україною, мені це неймовірно потрібно вертатися і робити цю творчу активність, бачити нашу публіку на концертах, бачити музикантів, записувати нові пісні. Так чи інакше, воно триває. Феномен групи Qarpa в тому, що… Буває, що групи зібрались, в них шалений успіх, потім вони пересварилися через «кому больше досталось телок, кому больше цветов», і розійшлися. Є дуже кльові групи, які так розпалися. Я не знаю, які причини, але наприклад «Реве та стогне». В мене серце до них лежало, тому що всі вони дуже кльові, і чому вони розійшлись, я не розумію. Страшно сказати, наступного року буде 20 років групі. 20 fucking років. Це якщо рахувати, що ми народилися в 98-му, тобто фактично це прихід нас з Артуром Данієляном. А якщо взагалі самі, то я навіть не скажу скільки. І це класно. Мене це, до речі, взагалі не смущає. Є у нас один спільний друг, його звати Саша, і коли йому всякі малолєткі кажуть (ну не малолєткі, вже дорослі люди) «Я вас слухав в школі», то він дуже засмучується. А я навпаки, тому що всі ці люди стали дуже дивні, прикольні. Зараз серед цих дизайнерів, серед художників. Вони кажуть «ми вас читали ще тоді-то» або «ооо, я ставив вашу пісню «Дякую за секс» ще 10 років назад». Круто. Тому що де вони це знайшли? Цього не було на радіо, за винятком мабуть «Джем ФМ» ніде нас особливо не крутили, бо це завжди був неформат. Або це україномовне, або це занадто альтернативне. А тут ці люди стали дуже крутими, вільними і творчими. Якби мені можна було відмотати цей час назад, коли мене питали через одного журналіста «А ви відчуваєте відповідальність за тих дітей, які читають ОЦЕ? КИМ ЖЕ ВОНИ ВИРОСТУТЬ?» І зараз типу сказати «А вот. Съели?». Ось ким вони виросли. Класними, незалежними і успішними, яких купують за кордон. Вони роблять свій продукт і в них абсолютно незашорений мозок. І якщо мої книжки і наша музика хоч трохи до цього приклалися, то я от вже прожила своє життя недаремно, тому що це покоління, яке читало мою дитячу творчість (мені років 20 було, коли я це писала, а їм 16 чи навіть 14), то це насправді дуже класно. Я не сумую. Це значить, що час пройшов недаремно, що ти не просто щось написав, отримав премії і сидиш задоволений собою. Коли це читали люди і вони пам’ятають, і це вклалося в їх матрицю – це крутяк.

      О.С. – У мене склалося враження, що українській сучасній музиці зараз бракує самоіронії та панку.

      І.К. – Це дуже цікаво, до речі. Але тут ти більший експерт, ти весь час відслідковуєш, хто з’являється і що тут є. Мені здається, це все періоди, і це має прийти. Я взагалі не розумію цієї позиції, коли люди намагаються показати себе красивішими, ніж вони є. Або просто немає в конкретного виконавця потягу до свободи. Або є бажання потрапити в формат зразу. Цього ніколи не було у нас. Ти завжди був такий як був, так себе почував. І чесно кажучи, для мене щось панківське виконувати, де звичайно не зовсім підлітковий текст – це дуже класно і енергетично для виконавця. Просто знову ж, емпіричний досвід показує – коли ти робиш якісь такі штуки, це викид енергії дуже правильний і сильний. Співати щось гламурне, пафосне – це взагалі гівно. Це не мистецтво, як на мене. Якщо ти не Вівальді, то пожалуйста, не делай пафоса. Таке приторне. Я не знаю, що вони стараються показати. Якась солодкоголосість. Може в когось воно буває, але якщо ти подивишся на метрів, яких уже немає, на ту ж саму Еллу Фіцжеральд, там все одно буде елемент внутрішнього панку. Вони завжди граються зі звуком, з подачею, з рухами, з якимись смішними звучками, які вони підключають. Це працює на людей так, як працює метацитата, коли ти робиш якийсь серйозний дискур, а потім розказуєш анекдот, і всі тіпа «ха-ха-ха». Всі запам’ятали твою промову саме через те, що ти щось дурне ляпнув. Так само і в творчості. Треба гратися, треба підключати самоіронію, інакше коли ти надто серйозно і пафосно до себе ставишся, в один прекрасний момент ти просто тріснеш, надуєшся і тріснеш. Це небезпечно, люди, не тріскайте, не будьте занадто пафосними. Ти все одно переростаєш це і стає дуже смішно. Як мені зараз читати свої книжки, де я описую, яка героїня була вообщє класна, яка вона була крута. Це було без пафосу, але мені все одно зараз дуже смішно. Роман, над яким я зараз працюю. Я ставлюсь дуже критично до всіх персонажів. Я все одно їм співстраждаю і хочу, щоб люди їх любили, бо є письменники, як Віржині Депант, в якої постійно бридкі персонажі. Ти не можеш з ними якось асоціюватися, бо ти їх хочеш убити. Коли ти вже здохнеш, ти мені надоїв типу. Я не хочу щоб люди так ставились до моїх персонажів. Але в той же час я показую людей с усіма їхніми хибами. В цьому навряд чи є якийсь панк, але в цьому є правда, тому що немає абсолютно класних людей. Це дуже тупо. Якщо сприймати якийсь один бік, ще більше розчаруєшся. Те ж саме і в творчості, і в музиці. Людина має по-справжньому себе виражати. Без прилизування. Це моя точка зору. Є звичайно люди, які розмовляють «калиновою мовою» і говорять тверде «щ» і «ч». Є люди, які говорять живо і яких не напружує, що хтось інший говорить російською чи суржиком. Я спокійно ставлюсь, тому що мова – це засіб комунікації. Так само творчість – це засіб самовираження, і якщо людині властиво щось, то вона себе так і виражає. 

      О.С. – Коли ти, нарешті, почнеш писати нові пісні та записувати їх на студії. Що тобі для цього треба?

      І.К. – Мені потрібний такий чарівний пєндєль, бо коли я думаю «О, Боже, я нічого нового не написала», то мені насправді просто треба відкрити рекордер на телефоні, куди я вже навила десь так штук п’ять пісень, треба їх привести до тями і хоча би доїхати до мікрофону і їх записати. Знайти цей час і зробити музику. В мене біда в тому, що як тільки щось стає форматом, в мене на це всі чакри закриваються. Зараз україномовні пісні стали в нас начебто в пошані, а в мене, хоч ти трісни, україномовні тексти не виходять. В прозі вони завжди виходять. Ще я написала два вірша і вирішила, що все-таки залишуся в прозі назавжди. Те що я придумую зараз, воно не французькою, якою я говорю кожен день, а англійською. Тепер доведеться з англійської перекладати назад на українську, бо я дуже хочу щоб у нас з цих мелодій, які в мене є, були україномовні пісні, і щоб вони звучали. Плюс гурту Qarpa в тому, що ми ніколи не гнались за модою. Те, що ми написали в бородатому 2000 році, не звучить так, ніби написане тоді, воно непонятно, коли написано. Тому можна спокійно давати їх зараз на радіо і казати «от вам нова пісня» якої ніхто не чув, тому що це ніколи не було радійним форматом. Можна набрехати, що «Я знаю код» - це нова пісня.

      Життя і творчість штука така – як тільки ти на чомусь фокусуєшся і прикладаєш зусилля – то зразу починає виходити. 

      Редактор текстової версії інтерв’ю Микита Пушкарьов  

      Читайте также